МЕРЕЖА
НАЩАДКІВ
ГОЛОДОМОРУ

Стефан Бугрин

Австралія

В Мельбурні я ходив до української школи, де нам розказували про Голодомор на уроці. Вдома мої бабуся і дідусь часто згадували про Голодомор, коли я ріс.

Лідія Турковськи, моя бабуся, пережила Голодомор у селі Гацьківка в Житомирській області, де вона жила зі своїми батьками, старшою сестрою та кузинами. Її батькові пощастило працювати водієм і він інколи вертався з роботи з якимись грошима або їжею, але цього було недостатньо. Бабуся ходила до сусідів просити їжу, але часто поверталася ні з чим. Вони харчувались усім, що могли знайти, – трава, листя, гілочки, усе, що росло на землі. Зрідка бабусі вдавалось випросити очистки від картоплі. Це неймовірно страшний період в історії для українців. Я дуже пишаюся своїм українським корінням і я хочу впевнитися що голодомор ніколи не буде забутим особливо тому що моя сім‘я була на пряму уражена цим.

Леся Бугрин

Австралія

Я дізналась про Голодомор давно, років тридцять тому, від мами. Моя мама не мала, що їсти, вона жебракувала і вишукувала в полях залишки картоплі навколо Гацьківки (Житомирська область), де вона жила, часто їла навіть траву. Вона та її рідні вижили завдяки тому, що раді були їсти все, що завгодно, а їх організми витримали, бо тоді вони були молоді і здорові.

Цей проект є дуже важливим. У світі мають знати, що таке Голодомор, що він справді був і що надзвичайно багато людей постраждали від цього злочинного штучного голоду.

Наталка Дідух

Канада

Моя мама Євдокія розказала мені про Голодомор. Їй було 8 років, коли до будинку її родини увірвалися люди, забрали або зламали, все, що знайшли, а землю навколо будинку проштрикували кийками в пошуках схованої їжі. Її батько переховувався від арешту з двома молодшими синами. Її мамі Парасці погрожували арештом, якщо вона не видасть свого чоловіка. Сімейний зерновий млин був зруйнований більшовиками, але батько Євдокії був дуже кваліфікованим і змайстрував маленький ручний млин, він пробирався вночі до хати з пригорщею зерна, яке Параска подрібнювала. Про цей млин вони розказали найближчим сусідам, яким довіряли, щоб вони також могли подрібнювати те, що знаходили.

Коли одного разу більшовики забрали Параску, щоб змусити її та іншого жителя села збирати трупи, тітка моєї матері сказала їй піти жебракувати, але попередила її не виходити на певні вулиці, бо там були людожери. Сестра Параски Христя прийшла до неї з сусіднього села після того, як її чоловік і двоє дітей померли з голоду. Христя сподівалася знайти хоч якусь їжу, пішла до саду і впала там мертва.

Павло Садоха

Португалія

Моя сім’я вижила під час Голодомору тільки тому, що брат моєї прабабусі був офіцером у польській армії і потрапив у полон разом з іншими польськими офіцерами. Ленін запропонував їм або розстріл, або погодитися на службу у Червоній армії. До Голодомору він вже отримав якісь нагороди та чин у тій Червоній армії. Він дуже добре знав, що діялось в Україні у той час і приїхав у село, де жила моя сім’я. Він мусив проїхати через блокпости, які не дозволяли селянам уникнути голодної смерті. Він відвіз сім’ю до Росії, до Москви, де він сам мешкав. Коли вони покидали село у пам’яті моєї бабусі Ірени, якій тоді як раз виповнилося 13 рочків, закарбувалися факти, які вона переповідала нам. Вона бачила, як колихалася земля, бо померлих від голоду і ще живих ховали в одній могилі, і ніхто не звертав уваги на те, чи були там живі, чи ні, просто всіх засипали землею. У наш час, проживаючи закордоном, я відчуваю свою особливу місію розповісти громаді, де я живу, про справжні причини нової російської агресії, яка зараз відбувається, а також про те, що сталося в Україні у минулму сторіччі.

Зіна Гутманіс

США

Моя прабабуся Євдокія (Явдоха) виросла у маленькому містечку Шебякіно у Білгородському районі, прямо на кордоні України з Росією. Мій дідусь, Степан Зухольський виріс у селі Огірцеве, також на кордоні України з Росією, але на території України, Харківський район. Вони обидва працювали на цукровому заводі. Мій дідусь був патріотом України та був проти комунізму. Тому, коли йому виповнилося 19 років, його депортували до Сибіру на роботи, звідки він втік. Моя бабуся була молодша за нього. Її батько мав фермерське господарство та вирощував цукровий буряк. В той час, наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років, почалася колективізація. Єдиним способом, яким більшовики могли примусити фермерів приєднуватися до колгоспів, було введення високих податків.  Моїй бабусі у той час виповнилося 11 рочків, і вона прийшла на завод у пошуках роботи. Вони найняли її і вона отримала роботу. Пізніше її сестра також знайшла там роботу. Завдячуючи роботі на державному підприємстві їх сім’я вижила, під час голоду вони отримували сніданки та інколи обідали там. Їй також давали хліб. Влітку 1933 року у неї опухли ноги. Кожного разу, повертаючись додому, вона бігла, тому що боялася, що її батька можуть ув’язнити або викинути сім’ю з будинку, коли її не буде вдома. Будь-що могло трапитися. Коли вона прибігала додому і бачила, що нічого такого не трапилося, закривалася у своїй кімнаті і мовчки лежала там всю ніч, дивлячись у стелю. Може хтось і забув про це, але я вважаю, що ми мусимо про це пам’ятати. Пережити такий жах означає не тільки фізичне знищення українців, але й їх моральне руйнування – пережити все це і вижити.

Ольга Вязенко

Нова Зеландія

Моя прабабуся Євдокія Михайлівна народилась в селі Суха Калигірка Черкаської області. Одружилась з Ларіоном. В них було поле і хороша велика хата. Ларіона вбила на полі блискавка і бабуся залишилась одна з дітьми. Коли почався Голодомор, в них було вже троє дітей – Василь, Галина і Михайло – мій дідусь. Тридцять другий рік вони якось пережили, але вже почали пухнути від голоду. То ж бабуся свою гарну хату обміняла на лантух зерна, але виявилося, що зерно було перемішане зі сміттям, і вони не могли ним прогодуватись. Василь та Галина померли, вижив лише мій дідусь Михайло. Їм взагалі не було що їсти, вони чекали весни, щоб поїсти трави чи листя. Ми знаємо, де поховані Василь і Галя. Вже в двохтисячних роках поставили їм хрести на могилах. Щоб пам’ятати.