В суботу, 26 листопада, вшануйте пам'ять мільйонів українців - запаліть свічку пам'яті на підвіконні вашої оселі, під час заходу сонця, та помоліться за тих, хто загинув і хто страждав до кінця своїх днів від Голодомору-геноциду 1932-33 років. Ми, українці, пам’ятаємо звірства, які чинила проти нас Росія тоді і геноцид, який чинить на українській землі в наші дні.
ЧИТАТИ ДАЛІЗапрошуємо українців по всьому світу звертатися до законотворців країн вашого проживання і вимагати від урядів: визнати Голодомор геноцидом, що здійснив Радянський Союз проти українського народу, та просити їх постачати необхідне та сучасне озброєння, системи протиповітряної оборони, озброєння широкого радіусу дії, щоб Україна змогла перемогти та покласти край цій війні. Поширюйте правду про Голодомор та геноцид, який відбувається сьогодні. Цьогоріч весь світ є свідком російської нелюдської жорстокості в Україні, не дозволяйте російській брехні приховати злочини, як їм це вдалося зробити у 1932-33 роках. Ми українці, і ми пам’ятаємо той нещадний геноцид, який вчинила Росія проти нас тоді і вчиняє зараз! Ми об’єднані як ніколи! Нам допомагає Господь, підтримують волелюбні країни світу та наші героїчні Збройні Сили України, тому ми переможемо!
Глобальна Мережа нащадків Голодомору запрошує завітати до книгарні Anderson’s Bookshop у Чикаго на зустріч та автограф-сесію з відмою письменницею Кетрін Марш, щоб відзначити вихід її нового історично-художноього роману для дітей середнього шкільного віку «ВТРАЧЕНИЙ РІК: ІСТОРІЯ ВИЖИВАННЯ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ». В середу, 25 січня, о 19:00 у магазині на Downers Grove Кетрін розмовлятиме з місцевою письменницею Кейт Ханніган, після чого відповідатиме на запитання аудиторії та підписуватиме книжки.
Кетрін Марш дізналась про Голодомор маленькою дитиною від своєї бабусі Наталки.
«Моя бабуся емігрувала до Сполучених Штатів Америки в 1928 році, залишивши в Україні двох сестер і брата, які пережили Голодомор. Серед сімейних спогадів — голодні діти, які викопували на полях гнилу картоплю, а похоронні бригади збирали тіла до братських могил. Крім того, у 1933 р. , двоюрідний брат моєї бабусі Ігнат, який раніше емігрував до США, зміг повернутися в Україну і забрати свою доньку Настю, яка особисто пережила Голодомор. Настя ледве могла говорити про свій досвід, але коли вона нарешті заговорила, подробиці були жахливими —вона згадала тишу в селі взимку після того, як голодні жителі з’їли всіх котів і собак. Коли я росла в Брукліні в 1930-х роках, мою маму часто докоряли за те, що вона не їсть, і одну з найпоширеніших фраз моєї бабусі англійською з сильним акцентом було «Їжте, їжте!» Усе це горе, почуття провини та усну історію я передала у книжці «Втрачений рік».
Кетрін вважає, що ця книга є надзвичайно важливою для американських дітей, особливо зараз.
Ми – унікальний особистий голос та визнання родинних історій Голодомору-геноциду задля поширення правдивої історії та протидії дезінформації про геноцид, вчинений проти українського народу.
Глобальна Мережа нащадків Голодомору була заснована Світовим Конґресом Українців (СКУ) на ініціативу Міжнародного Координаційного Комітету СКУ у Справі Голодомору.
Як нащадки тих, хто пережив Голодомор, ми маємо унікальну можливість розповісти світу про страждання наших родин, щоб жоден інший народ не зазнав такої трагедії. Маємо моральний обов’язок поділитися нашою історією зі світом. Єднаючи нащадків жертв Голодомору в усьому світі, ми станемо особистим голосом родин, які пережили Голодомор. Разом ми вшануємо пам’ять жертв та розповімо про наслідки Голодомору для майбутніх поколінь.
Оля Сорока,
Голова Мережі нащадків Голодомору
Голова Мережі нащадків Голодомору Оля Сорока виступає на Міжнародному форумі присвяченому штучним голодам.
Вересень, 2021
Ми - унікальний особистий голос наших родин, що пережили Голодомор-геноцид, щоб передати та зберегти факти про ті страшні історичні події
Бабуся ходила до сусідів просити їжу, але часто поверталася ні з чим. Вони харчувались усім...
READ MORE
Я дізналась про Голодомор давно, років тридцять тому, від мами. Моя мама не мала, що їсти...
READ MORE
Моя мама Євдокія розказала мені про Голодомор. Їй було 8 років, коли до будинку її родини увірвалися люди...
READ MORE
Моя сім’я вижила під час Голодомору тільки тому, що брат моєї прабабусі був офіцером у польській армії...
READ MORE
Моя прабабуся Євдокія виросла у маленькому містечку Шебякіно, просто на кордоні України з Росією...
READ MORE
Моя прабабуся свою гарну хату обміняла на лантух зерна, але виявилося, що зерно було перемішане зі сміттям...
READ MORE
В Мельбурні я ходив до української школи, де нам розказували про Голодомор на уроці. Вдома мої бабуся і дідусь часто згадували про Голодомор, коли я ріс.
Лідія Турковськи, моя бабуся, пережила Голодомор у селі Гацьківка в Житомирській області, де вона жила зі своїми батьками, старшою сестрою та кузинами. Її батькові пощастило працювати водієм і він інколи вертався з роботи з якимись грошима або їжею, але цього було недостатньо. Бабуся ходила до сусідів просити їжу, але часто поверталася ні з чим. Вони харчувались усім, що могли знайти, – трава, листя, гілочки, усе, що росло на землі. Зрідка бабусі вдавалось випросити очистки від картоплі. Це неймовірно страшний період в історії для українців. Я дуже пишаюся своїм українським корінням і я хочу впевнитися що голодомор ніколи не буде забутим особливо тому що моя сім‘я була на пряму уражена цим.
Я дізналась про Голодомор давно, років тридцять тому, від мами. Моя мама не мала, що їсти, вона жебракувала і вишукувала в полях залишки картоплі навколо Гацьківки (Житомирська область), де вона жила, часто їла навіть траву. Вона та її рідні вижили завдяки тому, що раді були їсти все, що завгодно, а їх організми витримали, бо тоді вони були молоді і здорові.
Цей проект є дуже важливим. У світі мають знати, що таке Голодомор, що він справді був і що надзвичайно багато людей постраждали від цього злочинного штучного голоду.
Моя мама Євдокія розказала мені про Голодомор. Їй було 8 років, коли до будинку її родини увірвалися люди, забрали або зламали, все, що знайшли, а землю навколо будинку проштрикували кийками в пошуках схованої їжі. Її батько переховувався від арешту з двома молодшими синами. Її мамі Парасці погрожували арештом, якщо вона не видасть свого чоловіка. Сімейний зерновий млин був зруйнований більшовиками, але батько Євдокії був дуже кваліфікованим і змайстрував маленький ручний млин, він пробирався вночі до хати з пригорщею зерна, яке Параска подрібнювала. Про цей млин вони розказали найближчим сусідам, яким довіряли, щоб вони також могли подрібнювати те, що знаходили.
Коли одного разу більшовики забрали Параску, щоб змусити її та іншого жителя села збирати трупи, тітка моєї матері сказала їй піти жебракувати, але попередила її не виходити на певні вулиці, бо там були людожери. Сестра Параски Христя прийшла до неї з сусіднього села після того, як її чоловік і двоє дітей померли з голоду. Христя сподівалася знайти хоч якусь їжу, пішла до саду і впала там мертва.
Моя сім’я вижила під час Голодомору тільки тому, що брат моєї прабабусі був офіцером у польській армії і потрапив у полон разом з іншими польськими офіцерами. Ленін запропонував їм або розстріл, або погодитися на службу у Червоній армії. До Голодомору він вже отримав якісь нагороди та чин у тій Червоній армії. Він дуже добре знав, що діялось в Україні у той час і приїхав у село, де жила моя сім’я. Він мусив проїхати через блокпости, які не дозволяли селянам уникнути голодної смерті. Він відвіз сім’ю до Росії, до Москви, де він сам мешкав. Коли вони покидали село у пам’яті моєї бабусі Ірени, якій тоді як раз виповнилося 13 рочків, закарбувалися факти, які вона переповідала нам. Вона бачила, як колихалася земля, бо померлих від голоду і ще живих ховали в одній могилі, і ніхто не звертав уваги на те, чи були там живі, чи ні, просто всіх засипали землею. У наш час, проживаючи закордоном, я відчуваю свою особливу місію розповісти громаді, де я живу, про справжні причини нової російської агресії, яка зараз відбувається, а також про те, що сталося в Україні у минулму сторіччі.
Моя прабабуся Євдокія (Явдоха) виросла у маленькому містечку Шебякіно у Білгородському районі, прямо на кордоні України з Росією. Мій дідусь, Степан Зухольський виріс у селі Огірцеве, також на кордоні України з Росією, але на території України, Харківський район. Вони обидва працювали на цукровому заводі. Мій дідусь був патріотом України та був проти комунізму. Тому, коли йому виповнилося 19 років, його депортували до Сибіру на роботи, звідки він втік. Моя бабуся була молодша за нього. Її батько мав фермерське господарство та вирощував цукровий буряк. В той час, наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років, почалася колективізація. Єдиним способом, яким більшовики могли примусити фермерів приєднуватися до колгоспів, було введення високих податків. Моїй бабусі у той час виповнилося 11 рочків, і вона прийшла на завод у пошуках роботи. Вони найняли її і вона отримала роботу. Пізніше її сестра також знайшла там роботу. Завдячуючи роботі на державному підприємстві їх сім’я вижила, під час голоду вони отримували сніданки та інколи обідали там. Їй також давали хліб. Влітку 1933 року у неї опухли ноги. Кожного разу, повертаючись додому, вона бігла, тому що боялася, що її батька можуть ув’язнити або викинути сім’ю з будинку, коли її не буде вдома. Будь-що могло трапитися. Коли вона прибігала додому і бачила, що нічого такого не трапилося, закривалася у своїй кімнаті і мовчки лежала там всю ніч, дивлячись у стелю. Може хтось і забув про це, але я вважаю, що ми мусимо про це пам’ятати. Пережити такий жах означає не тільки фізичне знищення українців, але й їх моральне руйнування – пережити все це і вижити.
Моя прабабуся Євдокія Михайлівна народилась в селі Суха Калигірка Черкаської області. Одружилась з Ларіоном. В них було поле і хороша велика хата. Ларіона вбила на полі блискавка і бабуся залишилась одна з дітьми. Коли почався Голодомор, в них було вже троє дітей – Василь, Галина і Михайло – мій дідусь. Тридцять другий рік вони якось пережили, але вже почали пухнути від голоду. То ж бабуся свою гарну хату обміняла на лантух зерна, але виявилося, що зерно було перемішане зі сміттям, і вони не могли ним прогодуватись. Василь та Галина померли, вижив лише мій дідусь Михайло. Їм взагалі не було що їсти, вони чекали весни, щоб поїсти трави чи листя. Ми знаємо, де поховані Василь і Галя. Вже в двохтисячних роках поставили їм хрести на могилах. Щоб пам’ятати.
Найвищою місією Музею є застереження суспільства про злочин геноциду шляхом накопичення і поширення знань про Голодомор. Національний музей Голодомору-геноциду навчає протистояти ненависті і порушенню прав людини. Своєю діяльністю він культивує захист людської гідності та демократичних цінностей.
Український інститут національної пам’яті – це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.
HREC - це організація при Канадському інституті українських студій Альбертського університету, що має на меті дослідження, вивчення, опублікування та поширення правдивої інформації про Голодомор в Україні 1932-33 рр.
Українсько-канадський дослідчо-документаційний центр (UCRDC) збирає, класифікує і зберігає документальні свідчення внеску українців до світової історії і культури. Центр випускає документальні фільми, готує освітянські матеріали та спонсорує лекції, конференції та виставки на теми пов'язані з Україною.
Ми закликаємо всіх нащадків жертв Голодомору долучитися своїм голосом до нашої Мережі нащадків Голодомору. Участь у діяльності Мережі може бути на рівні, який є зручним і значущим для вас, враховуючи ваші особисті обставини. Приєднуйтесь, щоб отримувати інформацію про дослідження, заходи і дії, або приєднуйтесь, щоб активніше обмінюватися сімейними історіями та активно підтримувати ініціативи щодо підвищення обізнаності про Голодомор/ освіти / вшанування пам’яті жертв Голодомору. Вибір за вами.
Проєкт Мережа нащадків Голодомору став можливим завдяки щедрій пожертві родини Мис та підтримці Світового Конґресу Українців. Історії життя пана Миколи та пані Марії Мис є справжніми прикладами відданого служіння українській громаді. Ви можете прочитати про їх надихаючу історію життя, якою поділилася пані Іванна Гаврилюк.
ІСТОРІЯ РОДИНИ МИС
The Holodomor Descendants Network is sponsored by the Ukrainian World Congress
© 2022 Ukrainian World Congress & Holodomor Descendants’ Network.